top of page
Пошук

Московський патріархат в Україні: причини сучасної кризи

Коментуючи події, пов’язані з частиною УПЦ, що досі лишається у складі Московського Патріархату, експерти частіше за все акцентують політичний бік справи. Співпраця з окупантами на тимчасово анексованих територіях, масові проросійські настрої серед духовенства й єпископату, використання у богослужіннях некоректних, з ідеологічної точки зору, текстів… Повідомляє LB.


Усе це природньо викликає обурення у суспільстві та обґрунтовану критику з боку експертів. Що ж, справді, сучасна УПЦ МП дійсно досі — ментально та й організаційно — лишається «полонянкою Москви». А втім, криза, в якій перебуває ця Церква, має системний характер. А серед причин, які її породили, наявні як політичні (залежність від Московського патріархату), так і суто церковні — відсутність колегіальності в управлінні; низький рівень церковної освіти у мирян та духовенства; брак належної історичної відповідальності єпископату.


Про внутрішні, церковні причини кризи в УПЦ МП в якій я свого часу був кліриком, а у грудні 2018 року взяв участь в Об’єднавчому соборі, на якому була заснована автокефальна Православна Церква України.


Причина перша: неправильний церковний устрій

Відповідно до свого вчення та традиції, Церква має керуватися соборно. Це означає, що усі важливі рішення церковного життя мають ухвалюватися соборами. У Давній Церкві у соборах брали участь лише єпископи. На соборах могли головувати імператори, на них могли запрошувати ченців, а втім, членами собору були лише єпископи. Це норма Церкви доби Вселенських соборів. Але згодом, починаючи з 19 століття, у Православній Церкві стали скликатися «церковно-народні собори», на яких були широко представлені священство та миряни.


Єпархіальний єпископ — глава місцевої Церкви, отже, беручи участь у соборі, він представляє усю єпархію. Але клірики і віряни у Церкві — це не люди другого або третього ґатунку. Це повноцінні члени Церкви, і як такі вони несуть відповідальність за церковне життя. Так, до прикладу, миряни беруть участь у виборах глави Церкви Кіпра. Спочатку голосами усіх православних християн острова обираються три кандидати, а згодом архієреї Кіпрської ПЦ обирають з цих кандидатів Предстоятеля.


Чому це важливо? По-перше, участь мирян в ухваленні важливих церковних рішень розширює коло відповідальних, і таким чином сприяє церковній єдності. По-друге, участь кліриків та вірян допомагає уникнути ризику підміни загальноцерковних інтересів корпоративними, тобто інтересами окремого духовного стану.


Актуальні статутні документи УПЦ МП передбачають участь мирян та кліриків у соборній діяльності. Так, відповідно до Статуту про управління УПЦ (розділ II, пункт 1): «В Українській Православній Церкві вища влада належить Собору УПЦ». А як стає зрозумілим з наступного тексту, такий собор «скликається Предстоятелем УПЦ в міру потреби у складі архієреїв, кліриків, чернецтва і мирян» (Там само, пункт 2).


Отже, з точки зору права, УПЦ МП, хоч і зберігає свій ієрархічний устрій, керується соборно, причому на ухвалення найважливіших рішень у її житті впливають не лише архієреї, але й священики, ченці та віряни. Теоретично, на папері, — УПЦ МП це церковна структура зі соборноправним устроєм. А в реальному житті стратегію розвитку Церкви визначає одна людина — митрополит Онуфрій.

Митрополит Онуфрій та диякон Вадим Новинський разом з патріархом Московським Кірілом

Ця модель управління була створена в Україні ще за часів митрополита Філарета, який впродовж десятиліть будував українське церковне життя за лекалами РПЦ. За часів СРСР влада Київського митрополита була обмежена КҐБ. За часів митрополита Володимира монархічна влада Предстоятеля обмежувалася, по-перше, владою регіональних гравців, а, по-друге, владою Москви, яка лобіювала свої інтереси через проросійськи налаштованих єпископів. Сучасна УПЦ МП — це також «обмежена монархія». Але «обмежуючим» чинником тут є не позиція кліриків та мирян, а дезорганізація та хаос, які усе більше просякають сучасне життя УПЦ МП.

Митрополит Володимир таки дослухався до думки єпископату. А митрополит Онуфрій, який відчуває себе «харизматичним лідером» Церкви, ухвалює більшість важливих рішень самостійно, виходячи зі власного розуміння церковних інтересів та користі.


Чим можна пояснити такий стиль управління? Любов’ю до влади?

Владика Онуфрій дійсно керує УПЦ в авторитарному стилі. А втім, звинуватити його у владолюбстві було би спрощенням. Тут дещо інше. З одного боку, очільник УПЦ МП добре обізнаний з подробицями особистого життя архієреїв, що не додає останнім авторитету в його очах. З іншого, митрополит Онуфрій вважає своє предстоятельство формою монашого послуху. До того ж, якщо до Собору у Феофанії (27.05.2022) цей послух мислився митрополитом Онуфрієм як послух вищому саном «патріарху Московському і всієї Русі», то тепер Предстоятель УПЦ МП мислить у суто теократичній перспективі — як виконання (відкритої особисто Предстоятелю) волі Божої.

Собор УПЦ МП у Феофанії, 2022

Мотив виглядає шляхетнішим, відповідним церковному переданню. Однак, насправді така модель церковного управління може значно зашкодити Церкві. Тут дуже багато залежить від духовної тверезості однієї людини — Предстоятеля. Бо йому впасти у духовну оману, і церковний корабель може сісти на мілину.


Причина друга: брак церковної свідомості

Здавалося би, варто почати будувати церковне життя на засадах соборноправності, і церковну кризу буде подолано. А втім, не все так просто! Річ у тім, що соборноправність працює лише тоді, коли люди, що беруть участь в соборах, є свідомими членами Церкви.


Головна проблема тут — це відсутність у сучасній Церкві інституту катехизації (або ж інших дієвих способів вивчення мирянами основ християнської віри). У добу Інтернету усім зацікавленим доступні численні тексти, аудіо та відео, що можуть бути корисними у вивченні вчення та історії Християнської Церкви. Втім, доступність інформації аж ніяк не замінить служіння катехизатора. І справа не лише у тому, що велика кількість інформації може заплутати або ж і паралізувати «новачка». Вкрай важливим також є безпосереднє живе спілкування між катехуменами та катехизаторами, адже саме завдяки такому спілкуванню в «оглашених» може зародитися зерня справжньої, усвідомленої віри.


Інститут катехизації у сучасній УПЦ МП фактично відсутній. І це, звісно ж, вплинуло на те, що значну (якщо не більшу) частину вірних цієї Церкви важко сьогодні назвати православними християнами (бо їх реальні переконання часто аж ніяк не відповідають критеріям православності/ортодоксальності).

«Бабусі УПЦ МП»

Спектр догматичних уявлень цих людей вельми широкий. Хтось вважає Господа Ісуса Христа Богом, який лише «маскувався» під справжню людину (єресь докетизма). Хтось гадає, що Ісус був лише праведником та пророком, а титуляція Ісуса як «Сина Божого» — це лише метафора, що вказує на виняткову святість Ісуса (єресь аріанства). Й, звісно ж, більшість тих, хто вважає себе «православними», будуть присоромлено мовчати або ж говорити нісенітниці, коли мова зайде про осереддя християнської віри — церковне вчення про Бога-Трійцю.


Так й як можна вимагати знання православного вчення від мирян, якщо ці знання відсутні у багатьох кліриків? «Одного разу я приймав іспит із догматики у студентів-заочників 3-го класу духовної семінарії. Більшість із них була вже у священному сані. Я побудував іспит за принципом відокремлення “овець” від “козлів”: я ставив запитання, і якщо у того, хто відповідав, виявляли єресь, він сідав ліворуч, а якщо єресі не виявляли, він сідав праворуч. Так от, наприкінці іспиту майже усі студенти сиділи ліворуч». Це оповідь митрополита Іларіона Алфєєва, колишнього викладача догматичного богослов’я у Московських духовних школах. З часів цієї історії минуло чимало років, та й трапилася вона не у Київських, а в Московських духовних школах. Але інтуїція підказує мені, що результати подібного експерименту у стінах КДС були б аналогічні — більшість студентів-заочників опинилися би ліворуч…


Ці питання непокоять мене вже давно, і свого часу я обговорював їх із ієрархами та кліриками УПЦ МП. І чув у відповідь наступне: «Ми живемо не в 4-му столітті, і не у Візантії. Так, у ті часи богословські суперечки точилися у банях, на майданах та у тавернах… Однак сьогодні людям потрібні не богослов’я та догмати, а побожне життя та молитва».


Не сперечатимуся, формальні богословські знання дійсно не спасають. Не заперечуватиму й іншого — без молитви та щоденного християнського подвигу християнське життя ніколи не буде повноцінним. Але хіба церковне життя не Христоцентричне? І хіба в осередді цього життя не перебуває Свята Євхаристія?


А тепер — увага! — питання: хіба нормальною є ситуація, коли значна частина мирян бере участь у Євхаристії, але не розуміє її богословських смислів? Хіба нормальною є ситуація, коли миряни причащаються, але не мають навіть базових, початкових уявлень про це таїнство? І як, власне, пояснити людині смисл Євхаристії, якщо їй невідоме християнське вчення про воплочення вічного Божого Слова?


Обрядовірство, магічне ставлення до таїнств та богослужіння Церкви, нехтування євангельською етикою… Все це поширилося у сучасній УПЦ МП передусім через те, що ця Церква припинила виконувати свою головну місію — навчати засадам християнської віри, залучати своїх вірних до церковного Передання.


«Канони», «законна Церква», «апостольське спадкоємство»… Про все це ми чуємо з уст ієрархів УПЦ-МП мало не щодня. Що ж, полеміка може і має бути корисною у церковному житті. Але, на жаль, останнім часом ми бачимо, що таке перенесення акцентів призводить до абсурду, коли захисниками «канонічності» (або, точніше, певного концепту такої) стають люди, реальний світогляд котрих далекий не лише від православності, але і християнства як такого…


Базовою структурою сучасної Церкви є парафія — місцева громада православних християн, які зібрані довкола свого єпископа. Природа цієї громади євхаристійна, сучасні християни, як, власне, і тисячоліття тому, збираються у Церкву заради Євхаристії, аби звершити «вечерю Господню». А тепер зазирнемо до Статуту про управління УПЦ. «Парафією є громада православних християн, що складається з кліру та мирян, об’єднаних навколо храму», — читаємо у цьому документі. Саме так! Не навколо Євхаристійної чаші, не навколо Христа або місцевого єпископа, а саме навколо храму!


Ось він — «Символ віри» сучасних обрядовірців. Мені скажуть: це просто невдале формулювання, яке було запозичене зі Статуту РПЦ. Так і є. Обрядовірство і релігійний формалізм дійсно питома прикмета російського православ’я. То, можливо, настав час не лише декларувати «відмежування» від патріарха Кирила, але й ментально відмежуватися від вад російського православ’я?


Важко не помітити — нинішнє керівництво УПЦ МП цілком байдуже до богослов’я. Промовистий приклад — стан Богословсько-канонічної комісії, яка існує в структурі УПЦ для проформи, лише для того, аби в потрібний момент видати експертний богословський документ середньої якості. Головою цієї Комісії логічно було би призначити ректора КДАіС — єдиної в УПЦ МП церковної установи, на базі якої (за бажання і відповідного фінансування) можна було би створити загальноцерковний богословський центр. Але ж, з точки зору керівництва УПЦ МП, богословська освіченість — це, радше недолік, ніж перевага. А, певно, тому головою БКК досі лишається митрополит Августин, ієрарх, у доробку якого немає жодної фундаментальної богословської публікації.


Так, одним з важливих факторів сучасної кризи в УПЦ є відсутність реальної соборності в Церкві. А проте, як бачимо, відродження традиційного церковного устрою не може відбуватися механічно, без огляду на реалії церковного життя.


Відповідальність за життя Церкви не може лягати на одну особу — Предстоятеля. Ба більше, Церквою не може керувати лише єпископат (бо Церква складається не лише з єпископів). Отже, впроваджуючи соборноправність у життя Церкви, потрібно одночасно подбати про те, аби священство та миряни мали правильні еклезіологічні уявлення, ба більше — мали православну свідомість. Таким чином, нагальною потребою для УПЦ МП сьогодні є не лише демократизація управлінської моделі, але й оцерковлення мирян та богословська освіта для кліриків.


Причина третя: брак історичної відповідальності єпископату

«Автокефалія буде, але не при цьому Предстоятелеві», — казав митрополит Володимир (Сабодан) своїм співробітникам. Слово «автокефалія» у лексиконі митрополита не мало негативного змісту. А втім, владика намагався зайвий раз його не вживати… «Автокефалія» у його свідомості була надто тісно пов’язана з драмою митрополита Філарета, який утратив довіру Москви (а згодом був підданий канонічним репресіям) через свої автокефальні прагнення, зафіксовані у документах Собору УПЦ від 1–3 листопада 1991 року.


«Філарет помилився», — вважав митрополит Володимир. Помилився, бо по-перше, не врахував реальних настроїв у власній церковній структурі, і, по-друге, переоцінив власну вагу в РПЦ («вони не наважаться позбавити мене сану», — казав Філарет, який був одним з найвпливовіших ієрархів РПЦ).


«Я не хочу бути “другим Філаретом”», — говорив митрополит Володимир. І його можна було зрозуміти. Адже самопроголошення автокефалії дійсно прирекло прихильників церковної незалежності на довгі роки існування «поза канонічним полем». Однак, як засвідчили події останніх п’яти років, стратегія festina lente (поспішай повільно) виявилася для УПЦ МП хибною. Наважившись відійти від Москви за часів митрополита Володимира, єпископат УПЦ МП мав би майже гарантовану можливість стати основою для створення канонічної автокефалії. Зберігалися такі можливості і згодом — аж до моменту проведення Об’єднавчого Собору (15.12.2018). Утім, рішення цього Собору та видання Томосу про автокефалію (06.01.2019) змінили ситуацію докорінно.


Позиція керівництва УПЦ МП впродовж 1992–2018 років була конформістською. Єпископи УПЦ МП жили так, як їм було зручно. Й одночасно виправдовували свою позицію бажанням «жити за канонами», «лишитися у межах канонічного поля». Усе змінило створення канонічної Православної Церкви України. Ті, кого вчора таврували як «неканонічних», завдяки Томосу та іншим рішенням Церкви-Матері отримали новий, канонічний статус. А ті, хто ще вчора тішився своєю «канонічністю», опинилися у «сірій» зоні.


Те, що УПЦ МП системно втрачає вплив та перспективи, було зрозуміло експертам ще за часів життя митрополита Володимира. Проте, останнім часом ці тенденції стали очевидними для більшості українців. З початком війни УПЦ МП перетворилася в очах суспільства на «зайву Церкву», церковну структуру, яка і за своїм, залежним від Москви статусом, і за своєю «малоросійською» ідеологією безнадійно застаріла і викликає лише негативні емоції у пересічного українця.


Альтернативою стрімкій маргіналізація УПЦ МП після 24 лютого 2022 року могло стати ухвалення єдиного етично виправданого рішення — вийти з-під підпорядкування «патріарху Московському» й зі складу РПЦ. Російська Церква сьогодні — це по суті псевдоцерковна структура. І відокремитися від неї — справа передусім церковна, а не політична. «Ми відмежувалися від Московського Патріархату», — заявив митрополит Онуфрій. Але «відмежування» за митрополитом Онуфрієм означає не реальне відокремлення (автокефальний статус), а лише створення «української платформи» у складі РПЦ.


Аби уникнути поглиблення кризи, Собор УПЦ мав ухвалити кілька чітких, очікуваних українським суспільством, рішень:

1) відновити спілкування з Константинополем та іншими грекомовними Помісними Православними Церквами;

2) ухвалити рішення про вихід зі складу Російської Церкви;

3) почати діалог про об’єднання з Православною Церквою України.


Ухвалити ці рішення на Соборі у Феофанії було би складно. Ба більше, це скоріше за все завершилося би демонстративним виходом з УПЦ групи проросійських єпископів на чолі з митрополитом Бориспільським Антонієм, який був і лишається церковним аналогом Медведчука — головною довіреною особою патріарха Кіріла в Україні. А втім, це був останній (або ж один з останніх) історичних шансів для УПЦ МП переломити тенденції та вийти на позитивний сценарій...

Митрополит Бориспільський Антоній у колі однодумців. Києво-Печерська Лавра, 2013

Жодного з цих трьох рішень Собор не ухвалив. І у такий спосіб ще раз засвідчив, що єпископату УПЦ-МП бракує почуття історії та здатності адекватно реагувати на її виклики. Переміг компроміс. «Радикальні» рішення на Соборі не ухвалювалися. З іншого боку, права УПЦ у складі МП були розширені, а майже усі згадки про зв'язок з РПЦ у Статуті про управління УПЦ були скреслені…


Єпископат УПЦ МП вирішив «взяти паузу», «перечекати». Мовляв, ми і так «забагато зробили», а тепер м’яч на стороні України. Нехай спочатку українська держава доведе свою життєздатність і визначиться зі своїми кордонами, а вже потім єпископат УПЦ МП буде визначатися зі своїм статусом у структурі світового православ’я.


Рішення виглядало «мудрим» та «розважливим». Принаймні, саме так воно сприймалося в атмосфері затишної келії Предстоятеля. А втім, ця конформістська по суті позиція викликала неабияке роздратування в українському суспільстві. УПЦ МП почала сприйматися як юрисдикція «ждунів» та пристосуванців, які не вміють і не хочуть жертвувати власними інтересами навіть під час війни…


Криза в УПЦ МП поглиблюється. А її ієрархи вперто роблять вигляд, що єдиною проблемою церковного життя цієї юрисдикції є «безпідставні претензії» до УПЦ МП зі сторони держави та громадянського суспільства.


Що далі? Чи зможе УПЦ МП зберегти власну інституційну цілісність? Або ж на наших очах ця юрисдикція перетвориться на «вільну конфедерацію» єпархій та парафій, де кожна складова торуватиме шлях до «світлого майбутнього» самостійно?


Це залежить від Предстоятеля та єпископату УПЦ МП — від того, чи зможуть вони усвідомити і виправити власні помилки. Бог милостивий, Він дарує нам нові, додаткові шанси відбутися. А, втім, шануючи людську свободу, Творець ніколи не нав’язує людям Свою волю.


Протоіерей Богдан Гулямов, Протоіерей Православної церкви України


0 коментарів

Commenti


bottom of page